olga_den_f

В дитинстві я дуже любила пізнім вечиром вимкнути все
світо в домі, запалити свічку, всістися на підлогу, на
килимок і слухати мамини спогади про минуле, наприклад,
як виглядало наше село.

А було воно як у приказці: Без верби й калини - нема України!

Хатинки були мазанки, схожі на печерички - ніжка (тобто сама хатка) біла,
а шляпка (тобто дах) солом'яного кольору, бо вкрита соломою або очеретом.

Біля кожної хати обов'язково ріс кущ калини. Вона прикрашала двір цілорічно.
Весною - вона дуже красиво цвіте, літом - у неї прекрасне різблене листя,
осінню - її листя набуває яскравого малинового рольору, а ягоди починають
червоніти, а зимою - ягоди яскраво червоні, на фоні білого снігу.

Ягоди на зиму залишали на гілочках куща, а зривали лише при потребі, для
лікування від застуди.

Село наше розташоване у руслі ріки, яка колись, за переказами істориків,
була навіть судноплавною, а потім висохла. Хати розташовані на пологих
берегах - схилах, а поміж берегів, колишнє дно ріки - широкі луки. Посередині
лук, і по сьогодні протікає малесенька річечка, так от вона колись була
обсаджена з обох боків вербами, по всій своїй довжині.

До моєї появи на Світ Божий ті верби не дожили, але коли я слухала розповідь
про них, я ніби відлітала у казку, і бачила ту казкову красу минулого.©